АНДРІЙ ІЛЬЇН: «ЯКБИ ІВАН ФРАНКО ЖИВ СЬОГОДНІ, ТО, МОЖЛИВО, Й НЕ НАПИСАВ БИ І 2 ТОМІВ»

Востаннє з Андрієм ми бесідували за інтерв’ю десять років тому. Тоді я ще на енному курсі заочної журналістики готувала практичні матеріали для навчання. А Андрій? – Тоді він був цікавим однокурсником, який попри те, що разом зі мною навчався на архітектурному факультеті, писав пісні, оповідання та вірші… англійською. Ми гуляли по ранньому парку і за розмовою, і я дізнавалась про його плани на майбутнє.

Тепер вже пройшло близько 10 років. Андрій Ільїн має сім’ю, двох дітей. І попри свою екстраординарну роботу (як він жартує, що працює на космічну галузь), знаходить час на дуже цікаву та потрібну для суспільства діяльність – літературне об’єднання АБО.

 

-Чому саме «АБО»?

- Назва вийшла з імен засновників "А" – Андрій Ільїн, "Б" – Борис Пошивак, "О" – Оля Летнянчик. У березні 2012 року ми вирішили, що спільними зусиллями будемо працювати на галузь літератури. Так склалося, що ми дуже малий період працювали втрьох – Борис як громадський активіст і далі з нами заочно, а в Олі народилася довгождана донечка, тому довелося відкласти літературну діяльність. Так з АБО фактично залишилось тільки "А".

- Як все починалося?

- Першим поштовхом була локація. А саме, Жовківський кінотеатр. На той час я був вже у Жовкві безліч разів і зрозумів, що у великому центрі з культурних осередків всього будинок просвіти, школа мистецтв і кінотеатр. Кінотеатр у моїх очах був досить неординарним. Сюди приходило реально мало людей, але мені сподобалось те, що хлопці і дівчата збиралися разом, домовлялися, мовляв, давайте, ми подивимося такий фільм, чи концерт такого гурту. Домовлялися з керівництвом і в зазначений вечір приходили з цим фільмом. І в такій неформальній обстановці дивились це все. І от саме з лояльним ставленням до нового, все розпочалося.

Я прийшов до директора у вересні 2011 і запропонував щось організовувати до кінця року. І в цей період з вересня до грудня я обмірковував, як це має бути. А 3 грудня 2011 року ми провели музично-поетичний вечір. Цю дату можна вважати неофіційним першим вечором. А вже після того, як відбулася подія, з’явилася ідея зробити зустрічі системними. Після обговорення однієї з подій, з’явилася назва, пізніше логотип. А вже в червні – перший офіційний літературний вечір… в Тернополі.

- В Тернополі?

- Так. Попри те, що АБО – жовківсько-львівська організація, ми не прив’язуємося до жодного місця. Тернопіль, Франківськ, Звенигород, Миколаїв, Полтава, Біла Церква… Кожне місто дарує для нас нові враження і вірних друзів.

- Яке місто найбільше вразило?

- Мабуть Полтава. Взагалі невідома для мене земля. Цікавинки почалися ще з переговорів про локацію. Бо місце, яке ми обрав – найкращий паб Полтави. До участі запросили найвідоміших міських письменників та оригінальний полтавський гурт «Сестра Кері»… А з нашого боку їхали тоді нікому невідомі жовківські поети і гурт «Othersite». Це було в 2013 році. Цікавий момент полягав у тому, що власник сказав: «Добре, я розумію, що ви некомерційні, але ми ж комерційні.». Він натякав на те, щоб зробити платний вхід. І я тоді запропонував, взяти за вхід по 50 гривень. «Ой, це, на певне, буде забагато. У нас недавно був Дереш, то на Дереша ми продавали квитки по 50 гривень». В результаті ми погодилися на 30 гривень, про які власник все рівно вважав, що то було забагато. «Дивіться, - кажу йому. – У вас у гостях будуть відомі полтавські поети, відомий гурт і поки невідомий десант з Західної України». Він, сумніваючись, таки погодився. Але в результаті, в день події всі столики були зайняті, і ще достатньо стоячих місць, які теж були зайняті. Як виявилося, приблизно так відсотків з 60 – це були студенти філологи, які прочитали з афіш, що приїдуть львівські поети і захотіли почути їхню вимову. І вони почули те, що очікували, а заодно і поезію.

Цікаво, що після тої події «Magnum Opus» (літературне угрупування полтавських митців) вирішили, що вони також будуть цікавими для Західної України. Десь через пів року, вони мали міні-тур містами західної України. Приблизно за 1,5 місяця вони побували у 7 містах нашого регіону. І всі події їм вдались.

- Часто трапляється так, що щось не виходить?

- Буває. Нерідко. Але з часом таки вдається щось зреалізувати. Правда, були й такі літературні вечори, яких ще й досі не вдалося зорганізувати. На приклад, подія з нагоди дня народження Ніки Турбіної. Літературна зустріч планувалася з листопада 2013 року на травень 2014 року в Ялті. Ніка Турбіна – уродженка Ялти, українська письменниця, яка писала російською. Ще малою дівчинкою Ніка стала відомою, бо перемогла в літературному конкурсі в Москві. Маленька дівчинка у 8, 9, 12 років писала зовсім дорослі речі. Задум полягав у тому, щоб Ніку почули в рідному місті українською. То ж вирішили ми організувати такий вечір «Ялта-Львів» з нагоди її уродин. Ще в перших числах січня ми мали надію на поїздку, але… з відомих причин, історично ця подія таки не відбулась. На сьогодні переважна більшість людей, з якими ми мали справу, переїхали з окупованої землі. Дехто навіть в Туреччину. І мабуть ще потрібно буде досить почекати.

- А багато випадків, коли випадковість дружить з АБО?

- Так, найчастіше випадковість таки підкидає для нас неординарні ідеї та цікавих людей. На приклад, одного разу ми, шукаючи комбік для гітари, натрапили на італійського музиканта, який вже декілька років на той час жив у Львові. Він, звичайно ж зацікавився нашими подіями і одного разу запросив свого колегу до нас на вечір. То було в бібліотеці на вулиці Окуневського. Послухати італійську музику було цікаво не лише для дітей.

- АБО продовжує працювати на користь літератури… вже сім років поспіль. Це зовсім немало.

- Свого часу я промоніторив неформальні українські літературні об’єднання, і зрозумів, що в принципі, АБО – своєрідний рекордсмен. Єдина літературна організація, яка проіснувала на рік більше – це харківська «Західна Україна» (з 1926 до 1934 року). Всі інші з різних причин розформовувалися.

- 7 років поспіль працювати над літературою… це не складно для тебе, батька 2 дітей?

- Для себе в житті я поставив 2 пріоритети: перший – це сім’я, другий, це АБО. Усі мої роботодавці дізнаються про це в першу чергу, бо роботі я можу дати тільки третє місце.

- За освітою ти – архітектор-дизайнер. Як тобі ця професія?

- Коли я закінчував школу, то на подив усім вибрав саме цю галузь. Попри те, що активно був задіяний у театрі, музиці та літературі. На той час мені хотілось осягнути щось для мене нове. Це був дизайн архітектурного середовища. Втім, під час навчання і після я пробував себе у цій професії: був і архітектором, і ландшафтним дизайнером... Можливо, наразі, це не зовсім моє. Ймовірно, потрібно любити архітектуру більше, ніж мені випадає.

- Ким ти зараз працюєш?

- Я жартую, що працюю на космічну галузь. Якщо точніше, то моя робота полягає у висушуванні ягід методом сублімації. Цю технологію перейняли ще з герметичних конструкцій космічних кораблів, яку вперше, до речі, придумали в Чехії, потім розвинули в СРСР. Про наш продукт мало хто знає в Україні, тому ягоди, які сушать у Жовкві, в основному надсилають за кордон.

- Робота, діти, АБО… Як ти все встигаєш?

- Намагаюся дотримуватися дисципліни. Основну роботу, пов’язану з АБО я виконую між 5 і 7 годиною ранку. Це мій час, час топової роботи над організацією АБО. Друзі знають, що застати мене в он-лайні в інший час майже нереально.

- Як ти сьогодні оцінюєш літературні процеси в Україні?

- З одного боку, наші літератори сьогодні можуть писати без перешкод. Але, як показує практика, саме перешкоди й тримають літературні групи, стимулюють творчість.

Ми навіть мали одного разу дискусію. Мовляв, уявляєте, на скільки більше б міг написати Іван Франко, якби жив сьогодні. Я ж думаю, що сьогодні він би не написав і 2 томів. Це мабуть недаремно серед сучасників тяжко знайти тих, хто пише на стільки масштабно, що потім це можна було б об’єднати в багатотомник (я, звичайно, не враховую масове чтиво типу «романи на кожен день»).

Якщо колись автори писали і на роботі, і поза нею, то сьогодні тяжко уявити людину, яка б на стільки могла б присвятити себе літературі, щоб, скажімо, писала в маршрутці. Можливо, хтось є, але я, на жаль, таких не знаю.

А з іншого боку, в Україні є велика проблема з читачем. Приблизно 8% населення читає, з них лише 3% – вірші. Тому й пишуть літератори для себе. У Франції, до прикладу, навіть самвидав можуть тиражувати за державний кошт. Проте тематично ця країна програє навіть Україні. Адже ти можеш прочитати 20 таких виданих французьких книжок і можливо лише 1 буде варта уваги.

- АБО не публікує свої твори. Це принцип?

- Ні, це не принцип. У нас вже були думки з цього приводу. Проте і справді, до публікацій ще не доходило. Наразі, думаю, слід попрацювати над концепцією, як би міг виглядати цей альманах. Ймовірно, було б цікаво його подати візуально. Колись мені дуже подобався альманах «Четвер». На жаль, сьогодні його не видають. Ймовірно, АБО могла б видавати твори в подібному форматі. Але наразі тяжко сказати, коли це можна буде зреалізувати, бо з одного боку не видно ясно, як це має виглядати, а з іншого, в ряді цілей видавництво книги не займає пріоритетне місце. Не хотілося б публікувати для галочки. Хоча, можливо, ми до цього ще просто не доросли.

- Як ти ставишся до бібліотек?

- Досить позитивно. Зараз я записаний до 4 львівських бібліотек, щоправда, вже давно до них в якості читача не з’являвсяJ Свого часу в дитинстві я був постійним клієнтом бібліотеки на вул. Окуневського. Бібілотекарі навіть знали, що найбільше мене цікавили англомовні книги. З часом, коли я вже виріс, то побачив, на скільки бібліотека стала сучасною. Не кожна читальня на сьогодні може похвалитися своїм мистецьким середовищем, своєю міні-репетиційною базою та міні-студією звукозапису. Тому я зрозумів, що обов’язково потрібно буде щось зорганізувати саме у ній. З цією бібліотекою, до речі, пов’язаний один цікавий літературний вечір. Ми його присвятили річниці Чорнобильської трагедії. Тоді гостем нашого дійства запросили справжнього військового ліквідатора. Він зміг нам розповісти речі, про які ще на той час донедавна не можна було говорити, адже вони зберігалися під грифом секретності. Думаю, цей вечір запам’ятався дітям набагато глибше, ніж, скажімо, читання пафосних статей на уроці.

- Як ти ставишся до театру?

- Театр для мене, щось на зразок тяжкого наркотику: якщо ти його спробував, то вже не зможеш покинути. Поезія ж і музика на його фоні повсякденні. Свого часу я був задіяний у театрі «Намір», мав нагоду гостювати за кулісами львівських театрів… Навіть зараз, коли ми з дітьми відвідуємо виставу, я згадую, як вистави виглядають з боку акторів та режисерів.

- Свого часу ти знімався у фільмах.

- Кінематограф – це ще інше. Одного разу я дізнався про кастинг масовки на зйомки фільму «Таємний щоденник Симона Петлюри». Надіслав заявку. Мене взяли. Потім були інші фільми, кліпи, реклама… Навіть зараз іноді беру участь в епізодах. Мені цікаво спостерігати за роботою режисера та акторів. В цьому є щось особливе. Ось вийде фільм, а я для себе знатиму, як його знімали.

- Ти вже досить тривалий час живеш у Жовкві… Як охарактеризуєш це середовище?

- Як корінному львів’янину, мені трошки незвично у цьому середовищі. З позитивного хочеться відзначити те, що в містечку всі знають одне одного. Зазвичай, коли з кимось знайомишся, то у вас у будь-якому випадку будуть спільні жовківські знайомі. Але попри те, що я тут вже дев’ятий рік, найтяжче звикнути до того, що у Жовкві досить мало простору. Так, з одного боку є над чим працювати, але з іншого… Що до кордону, що до Львова однакова відстань, але місту бракує власного стержня, воно ніби розірване.

- В березні, на приклад, ми були на книжкові толоці в Миколаєві. Миколаїв нас здивував. На стільки молодь, старші люди і навіть діти – усі були запалені книжковими дійствами… Паралельно ж аналізую події у Жовкві, і розумію, що є певна апатія. Мовляв, якщо щось організовують то добре, а ні - то так і буде.

- Свого часу ти часто подорожував. Які країни на тебе вплинули найбільше?

- Це Франція, Австрія і Фінляндія. Тоді я був досить юний. Але ті країни я бачив не так як турист з екскурсіями… Я жив серед людей, бачив їхні проблеми. І зрозумів, що те, що є у нас, може бути набагато легшим, ніж у світі. В цілому я і далі розумію, що моє місце тут, в Україні.

- Яку країну хочеш навідати?

- Наразі чітких планів немає, але планую показати Францію жінці та дітям. Для себе хотілося б побачити Індію. Мене по-особливому приваблює її культура. Я б мабуть себе там почував досить комфортно.

- Не боїшся, що захочеться там залишитися?

- Думаю, що ні. В певний момент пізнання мене захоплювали принципи аскетизму, східної філософії. Але все ж розумію, що до кінця там би не залишився.

- Які плани в АБО на майбутнє?

- Зараз наближається 10 років від смерті Кузі з «Братів Гадюкіних». З одного боку, тяжко братися за справу, бо ми вже організовували подію на 5-ті роковини. Було вражаюче, і, можливо, так вже не буде. Проте, ми плануємо зорганізувати щось. Але вже цього разу трошки в іншому форматі. Так історично склалося, що 3 серпня – не стало Кузі з «Гадюкіних», а 17 серпня – день народження Кузьми зі «Скрябіна». А якраз посередині між цими подіями – 10 серпня ми плануємо вечір, який поєднає творчість і одного, і другого. Можу сказати тільки те, що дійство планується не у Львові. Але наразі подробиці не відкриваю.

- Бажаємо АБО нових цікавих ідей та розвитку. І зустрінемося на наступних літературних подіях.

 

Фото надав Андрій Ільїн з архіву АБО.

 

Зображення
Зображення
Зображення
Зображення
Зображення
Зображення
Зображення
Зображення
Зображення
Зображення
Зображення