А на війні як на війні...

Інженер-залізничник, рядовий Андрій Козицький: «На війні буває все: і мужність, і страх, і сміх…».

Разом з багатьма іншими нашими співвітчизниками, активіст осередку Сихівського району м. Львова Української партії "Єдність" Андрій Козицький боронить українців. Днями, колеги по роботі, зокрема і Ігор Паращак, оприлюднили інтерв''ю з Андрієм, повідомляє прес-служба ЛМО УП "Єдність".

На Донеччині у складі збройного підрозділу українського війська щодня протистоїть сепаратистам наш колега по роботі - інженер відділу ремонту та експлуатації пасажирських вагонів пасажирської служби залізниці Андрій Козицький. Час від часу ми спілкуємося з паном Андрієм телефоном, і він розповідає про своє фронтове життя-буття. Це інтерв''ю, як і попередні, складається з кількох розмов, які відбулися в різні дні.

"Спільними зусиллями ми обладнали собі капличку"

- Андрію, як Вам живеться і як воюється?

- Дякую, загалом нормально.

- Які у вас погодні умови?

- У нас минулої ночі випав сніг. Сьогодні температура - три градуси нижче нуля.

- Чи відповідає Ваш одяг температурі навколишнього середовища?

- Так, нам не холодно. Термобілизну привезли волонтери. Теплі берці видали у війську.

- Чи вистачає патронів і снарядів?

- Не бракує.

- Чи щось змінилося у поведінці ваших супротивників?

- Ні, змін нема. Нас щодня регулярно обстрілюють із важкої зброї та з установок "Град".

- Чи маєте втрати?

- Кілька днів тому ракета, випущена з установки "Град", влучила у будинок, де знаходилися наші бійці. Один наш боєць загинув і близько десятка - поранені. Поранення, наскільки мені відомо, неважкі.

- Скажіть, як місцеві жителі реагують на ситуацію?

- У мене склалося враження, що їм зараз уже байдуже, чия тут буде влада, вони згодні на будь-що, аби тільки припинилися бойові дії.

- Чи всі місцеві жителі на місці, ніхто не постраждав?

- Одна сім''я за цей час виїхала. Я бачив, як вони везли на візку свої пожитки. І став свідком ситуації, яка мене вразила. Люди йшли дорогою. Зовсім недалеко від них у покинутий будинок влучила міна, пролунав страшний вибух, а люди як ішли, так і продовжували йти, навіть не здригнувшись і не пригнувшись. Я зрозумів, що вони дуже втомилися, і це не стільки фізична, як психічна втома.

- Чи не було спроб атакувати вашу позицію?

- За час, що минув від нашої попередньої розмови, була одна така спроба. Це сталося вночі. Наша варта оглядала місцевість у тепловізор і помітила наближення до нас кількох озброєних осіб. Їм дали бій, і через деякий час вони забралися. Такий випадок був єдиний. Усі решта способи завдати нам шкоди обмежуються регулярними обстрілами.

- Розкажіть про фотографії, які Ви надіслали.

- Зверніть увагу на фото, де є ікони.

Ми собі обладнали таку маленьку капличку, де можна помолитися. Статуя ангелика,я побачив цю статую у будинку, який вигорів зісередини від прямого влучання.

Залишилося лише те, що не горить: стіни, металевий каркас сходів (на сусідньому фото) та цей ангелик як сумна згадка про те, що колись у цьому будинку жили люди, тут, імовірно, звучали дитячі голоси, але війна перетворила це помешкання на зруйновану пустку.

Військовий капелан Володимир із Києва: "Я відчуваю тут Божу руку і Господнє заступництво"

Минулого понеділка мені потелефонував Андрій Козицький і запропонував поспілкуватися з військовим капеланом. Я охоче погодився.

- Чи дозволено вам назватися?

- Мене звуть Володимир.

- А як давно ви військовий капелан?

- Три місяці.

- Скажіть, пане Володимире, скільки часу з цих трьох місяців ви провели в зоні АТО?

- Приблизно три тижні.

- А скільки часу триває ваше "відрядження" в зону АТО?

- У середньому тиждень-півтора.

- Якщо можна, розкажіть про себе.

- Я родом із Києва. Мені 34 роки. Свого часу закінчив Київський технологічний технікум за спеціальністю "моделювання зачісок та декоративна косметика". До Господа я прийшов у 2007 році і вирішив зосередити свої зусилля на проблемі алкоголізму та наркоманії. Я знайшов людей, що потребували опіки, і почав їм допомагати. Займався також дітьми та інвалідами, які постраждали від наркотиків. Отаке у мене було служіння. Служив також безхатченкам. Я служив цим людям не в храмі, а на вулиці. У миру я звичайний віруючий. Як і решта громадян, працюю на роботі. Займаюся й іншими роботами. Життя зараз у всіх нелегке, тому працюю на трьох роботах, роблю ремонти, підробляю охоронцем. Я одружений, у мене є дружина, яку я дуже люблю, і у нас є донечка, якій три з половиною рочки. Коли почалася війна, я пішов на фронт добровольцем. А потім став членом міжконфесійного капеланського братства. І тепер я один із добровольців-капеланів, які періодично бувають у зоні АТО.

- Як виглядає ваше служіння у зоні АТО?

- Завдання військового капелана - надихнути бійців вірою. Це колективні та індивідуальні розмови. Війна має дуже руйнівний вплив на душу та психіку нормальної людини. І коли бійці виходять з окопів після усіх жахів обстрілів, перестрілок та очевидних убивств і загибелі побратимів, у багатьох виникає природне бажання поспілкуватися, вилити душу, знову утвердитися у своїх духовних принципах. Військовий капелан повертає віру в Господа і дає надію. Хочу вам сказати, що під жорстокими обстрілами, коли земля здригається, і ти разом із нею, майже всі стають віруючими, і це нормально, це природно. Я переконався, що, коли бійці потрапляють під обстріли, ховаються від вибухів у бліндажах, і разом із ними знаходиться військовий капелан у такій же формі, тільки без зброї, їм якось легше все це витримувати.

- Скажіть, пане Володимире, чи ваша військова форма якось відрізняється від форми бійців АТО?

- У мене така ж військова форма, як і у бійців бойових підрозділів, хіба що я маю капеланський шеврон - хрест із крилами, але я, окрім того, ходжу у підряснику і з хрестом.

- Чи вистачає вам сили духу на психологічно важкі розмови і загалом на це важке служіння?

- Тут, у зоні АТО, я переконався, що Господь дає благодать і дає дуже багато сил для цієї роботи, дає сміливість, зміцнює дух, і я почуваюся готовим до цього служіння.

- Що з побаченого чи почутого у зоні АТО вас найбільше здивувало, вразило, чи, може, додало сили духу? Що вам найбільше запам''яталося?

- Є кілька таких ситуацій, які, на мою думку, яскраво демонструють заступництво Господа. Учора ми з моїм побратимом отцем Віктором молилися в альтанці. Над нами просвистіла міна і вибухнула метрів за десять від нас. Слава Богу, усі живі. І ще один випадок. Тут у Пісках є сім''я віруючих людей - чоловік та дружина. Дружина розповіла мені, що знаходилася на своєму городі і голосно читала псалми. Раптово почався обстріл, і чотири реактивні снаряди, випущені з установки "Град", майже одночасно впали в її город, і жоден осколок у неї не влучив. Я з упевненістю можу сказати, що Господь любить цих людей, серед яких я буваю, любить і тих, хто тут воює, і тих, хто тут залишився жити. Я, як і кожен, хто тут буває, відчуваю тут Божу руку і Господнє заступництво. Чи не найбільше мене вразили очі бійців, із якими я спілкуюся. Такі очі я бачив лише в церквах. Ці люди по-справжньому душевні і милосердні. У ЗМІ якось говорилося, що в цьому населеному пункті нема мирних жителів. Це неправда, тут досить багато мирних жителів, які тут живуть, і ними не опікується ніхто, окрім наших бійців, відсутні всі органи влади.

- Що ви хотіли б побажати всім, хто зараз знаходиться в зоні АТО?

- Я хочу закликати всіх не втрачати віри і не мати ані найменшого сумніву у тому, що війна скінчиться, Україна буде вільною. Дуже важливо не розгубити віру в серці, не озлобитися і зберегти в душі любов. Усе в руках Господа, і я щиро вірю, що все у нас буде добре.

Далі ми продовжили розмову з Андрієм Козицьким.

- Андрію, розкажіть, як вам живеться?

- Та поки що у нас майже перемир''я...

- Ви сказали "майже", і я вловив вашу іронію. А чому "майже"?

- Чотири дні з моменту оголошення перемир''я було майже тихо, лише час від часу озивалася стрілецька зброя. А в ніч із 12 на 13 грудня нас обстріляли з мінометів. І того ж таки 13 грудня впродовж дня звучали поодинокі постріли. І вчора увечері (14.12.2014) нас обстріляли зі стрілецької зброї.

- Чи не маєте втрат, чи всі живі?

- Так, усі живі, і поранених теж нема.

- Чи маєте можливість відповісти на обстріли з мінометів?

- У нас нема мінометів, але вони є у сусідньому підрозділі, і вони "відповідають". А якщо у нас стріляють зі стрілецької зброї, то ми відповідаємо.

- Скажіть, чи є у вас військовий лікар?

- Ні, у нас нема лікаря. Але неподалік нас є медичний підрозділ Правого сектора. Якщо маємо потребу, телефонуємо до них, і вони приїжджають. Вони, до речі, їздять на всі виклики - і до військових, і до цивільного населення.

- Як живеться і воюється вашим землякам із Дрогобича і зі Сокальського району на Львівщині?

- Обидва живі-здорові. Той, що зі Сокальщини, на сусідній позиції, і ми бачимося нечасто. А мій земляк із Дрогобича - Микола Михайлович - теж чується загалом добре. Микола Михайлович, як я вже казав, значно старший за мене, він уже передпенсійного віку. Від першого дня він був на Майдані. Потім поїхав за кордон на заробітки, але коли почалася війна, сказав, що мусить захищати свою державу, і повернувся в Україну, записався добровольцем і тепер тут. Ми з ним часто спілкуємося про життя.

- Андрію, на війні, звичайно, не до сміху чи веселощів, але все ж чи були за цей час якісь веселі випадки, які вам запам''яталися?

- Був один випадок, над яким ми щиро посміялися. Ситуація така. Троє осіб спілкуються через радіозв''язок. Перший співрозмовник каже: "Відколи я тут, мені весь час сниться війна. А минулої ночі раптом приснилися олені. Що б це означало?" Другий співрозмовник радить йому: "Швиденько телефонуй додому дружині". Перший запитує: "Для чого?" Тим часом третій співрозмовник запитує: "А олені були з рогами?" Перший йому відповідає: "Так, із великими!" Усі починають голосно сміятися, і до першого нарешті доходить іронія ситуації.

"Зараз на фронті воює багато львівських активістів УП "Єдність". Ніхто не ховався від мобілізації, не скиглив, не переконував колег що він не може чи не хоче. Більшість пішла добровольцями.

Серед них і Андрій Козицький біля Донецького аеропорту, і Максим Мартин під Маріуполем. Багато наших активістів зараз під Щастя.

Нікому з них не легко. Наостанок лише б хотілося, ще раз переглянути відео з тв каналу ТСН Найгарячішою точкою АТО у маріупольському гарнізоні сьогодні було селище Чермалик " за посиланням -

https://www.youtube.com/watch?v=AaPy9q85.....eature=youtu.be

там є і наші люди...", - прокоментував голова осередку УП "Єдність" Франківського району м. Львова Олег Пилипенко

P.S. Бережи їх усіх, Господи! Інженер-залізничник, рядовий Андрій Козицький: «На війні буває все: і мужність, і страх, і сміх…». Разом з багатьма іншими нашими співвітчизниками, активіст осередку Сихівського району м. Львова Української партії "Єдність" Андрій Козицький боронить українців. Днями, колеги по роботі, зокрема і Ігор Паращак, оприлюднили інтерв''ю з Андрієм, повідомляє прес-служба ЛМО УП "Єдність". На Донеччині у складі збройного підрозділу українського війська щодня протистоїть сепаратистам наш колега по роботі - інженер відділу ремонту та експлуатації пасажирських вагонів пасажирської служби залізниці Андрій Козицький. Час від часу ми спілкуємося з паном Андрієм телефоном, і він розповідає про своє фронтове життя-буття. Це інтерв''ю, як і попередні, складається з кількох розмов, які відбулися в різні дні. "Спільними зусиллями ми обладнали собі капличку" - Андрію, як Вам живеться і як воюється?
- Дякую, загалом нормально.
- Які у вас погодні умови?
- У нас минулої ночі випав сніг. Сьогодні температура - три градуси нижче нуля.
- Чи відповідає Ваш одяг температурі навколишнього середовища?
- Так, нам не холодно. Термобілизну привезли волонтери. Теплі берці видали у війську.
- Чи вистачає патронів і снарядів?
- Не бракує. - Чи щось змінилося у поведінці ваших супротивників?
- Ні, змін нема. Нас щодня регулярно обстрілюють із важкої зброї та з установок "Град".
- Чи маєте втрати? - Кілька днів тому ракета, випущена з установки "Град", влучила у будинок, де знаходилися наші бійці. Один наш боєць загинув і близько десятка - поранені. Поранення, наскільки мені відомо, неважкі.
- Скажіть, як місцеві жителі реагують на ситуацію?
- У мене склалося враження, що їм зараз уже байдуже, чия тут буде влада, вони згодні на будь-що, аби тільки припинилися бойові дії. - Чи всі місцеві жителі на місці, ніхто не постраждав? - Одна сім''я за цей час виїхала. Я бачив, як вони везли на візку свої пожитки. І став свідком ситуації, яка мене вразила. Люди йшли дорогою. Зовсім недалеко від них у покинутий будинок влучила міна, пролунав страшний вибух, а люди як ішли, так і продовжували йти, навіть не здригнувшись і не пригнувшись. Я зрозумів, що вони дуже втомилися, і це не стільки фізична, як психічна втома.
- Чи не було спроб атакувати вашу позицію? - За час, що минув від нашої попередньої розмови, була одна така спроба. Це сталося вночі. Наша варта оглядала місцевість у тепловізор і помітила наближення до нас кількох озброєних осіб. Їм дали бій, і через деякий час вони забралися. Такий випадок був єдиний. Усі решта способи завдати нам шкоди обмежуються регулярними обстрілами.
- Розкажіть про фотографії, які Ви надіслали.
- Зверніть увагу на фото, де є ікони. Ми собі обладнали таку маленьку капличку, де можна помолитися. Статуя ангелика,я побачив цю статую у будинку, який вигорів зісередини від прямого влучання. Залишилося лише те, що не горить: стіни, металевий каркас сходів та цей ангелик як сумна згадка про те, що колись у цьому будинку жили люди, тут, імовірно, звучали дитячі голоси, але війна перетворила це помешкання на зруйновану пустку. Військовий капелан Володимир із Києва: "Я відчуваю тут Божу руку і Господнє заступництво" Минулого понеділка мені потелефонував Андрій Козицький і запропонував поспілкуватися з військовим капеланом. Я охоче погодився.
- Чи дозволено вам назватися?
- Мене звуть Володимир.
- А як давно ви військовий капелан?
- Три місяці.
- Скажіть, пане Володимире, скільки часу з цих трьох місяців ви провели в зоні АТО?
- Приблизно три тижні.
- А скільки часу триває ваше "відрядження" в зону АТО?
- У середньому тиждень-півтора.
- Якщо можна, розкажіть про себе.
- Я родом із Києва. Мені 34 роки. Свого часу закінчив Київський технологічний технікум за спеціальністю "моделювання зачісок та декоративна косметика". До Господа я прийшов у 2007 році і вирішив зосередити свої зусилля на проблемі алкоголізму та наркоманії. Я знайшов людей, що потребували опіки, і почав їм допомагати. Займався також дітьми та інвалідами, які постраждали від наркотиків. Отаке у мене було служіння. Служив також безхатченкам. Я служив цим людям не в храмі, а на вулиці. У миру я звичайний віруючий. Як і решта громадян, працюю на роботі.

Займаюся й іншими роботами. Життя зараз у всіх нелегке, тому працюю на трьох роботах, роблю ремонти, підробляю охоронцем. Я одружений, у мене є дружина, яку я дуже люблю, і у нас є донечка, якій три з половиною рочки. Коли почалася війна, я пішов на фронт добровольцем. А потім став членом міжконфесійного капеланського братства. І тепер я один із добровольців-капеланів, які періодично бувають у зоні АТО. - Як виглядає ваше служіння у зоні АТО? - Завдання військового капелана - надихнути бійців вірою. Це колективні та індивідуальні розмови. Війна має дуже руйнівний вплив на душу та психіку нормальної людини. І коли бійці виходять з окопів після усіх жахів обстрілів, перестрілок та очевидних убивств і загибелі побратимів, у багатьох виникає природне бажання поспілкуватися, вилити душу, знову утвердитися у своїх духовних принципах. Військовий капелан повертає віру в Господа і дає надію. Хочу вам сказати, що під жорстокими обстрілами, коли земля здригається, і ти разом із нею, майже всі стають віруючими, і це нормально, це природно. Я переконався, що, коли бійці потрапляють під обстріли, ховаються від вибухів у бліндажах, і разом із ними знаходиться військовий капелан у такій же формі, тільки без зброї, їм якось легше все це витримувати. -

Скажіть, пане Володимире, чи ваша військова форма якось відрізняється від форми бійців АТО? - У мене така ж військова форма, як і у бійців бойових підрозділів, хіба що я маю капеланський шеврон - хрест із крилами, але я, окрім того, ходжу у підряснику і з хрестом. - Чи вистачає вам сили духу на психологічно важкі розмови і загалом на це важке служіння? - Тут, у зоні АТО, я переконався, що Господь дає благодать і дає дуже багато сил для цієї роботи, дає сміливість, зміцнює дух, і я почуваюся готовим до цього служіння. - Що з побаченого чи почутого у зоні АТО вас найбільше здивувало, вразило, чи, може, додало сили духу? Що вам найбільше запам''яталося? - Є кілька таких ситуацій, які, на мою думку, яскраво демонструють заступництво Господа. Учора ми з моїм побратимом отцем Віктором молилися в альтанці. Над нами просвистіла міна і вибухнула метрів за десять від нас. Слава Богу, усі живі. І ще один випадок. Тут у Пісках є сім''я віруючих людей - чоловік та дружина. Дружина розповіла мені, що знаходилася на своєму городі і голосно читала псалми. Раптово почався обстріл, і чотири реактивні снаряди, випущені з установки "Град", майже одночасно впали в її город, і жоден осколок у неї не влучив. Я з упевненістю можу сказати, що Господь любить цих людей, серед яких я буваю, любить і тих, хто тут воює, і тих, хто тут залишився жити. Я, як і кожен, хто тут буває, відчуваю тут Божу руку і Господнє заступництво. Чи не найбільше мене вразили очі бійців, із якими я спілкуюся. Такі очі я бачив лише в церквах. Ці люди по-справжньому душевні і милосердні. У ЗМІ якось говорилося, що в цьому населеному пункті нема мирних жителів. Це неправда, тут досить багато мирних жителів, які тут живуть, і ними не опікується ніхто, окрім наших бійців, відсутні всі органи влади. - Що ви хотіли б побажати всім, хто зараз знаходиться в зоні АТО? - Я хочу закликати всіх не втрачати віри і не мати ані найменшого сумніву у тому, що війна скінчиться, Україна буде вільною. Дуже важливо не розгубити віру в серці, не озлобитися і зберегти в душі любов. Усе в руках Господа, і я щиро вірю, що все у нас буде добре. Далі ми продовжили розмову з Андрієм Козицьким. - Андрію, розкажіть, як вам живеться? - Та поки що у нас майже перемир''я... - Ви сказали "майже", і я вловив вашу іронію. А чому "майже"? -

Чотири дні з моменту оголошення перемир''я було майже тихо, лише час від часу озивалася стрілецька зброя. А в ніч із 12 на 13 грудня нас обстріляли з мінометів. І того ж таки 13 грудня впродовж дня звучали поодинокі постріли. І вчора увечері (14.12.2014) нас обстріляли зі стрілецької зброї. - Чи не маєте втрат, чи всі живі? - Так, усі живі, і поранених теж нема. - Чи маєте можливість відповісти на обстріли з мінометів? - У нас нема мінометів, але вони є у сусідньому підрозділі, і вони "відповідають". А якщо у нас стріляють зі стрілецької зброї, то ми відповідаємо. - Скажіть, чи є у вас військовий лікар? - Ні, у нас нема лікаря. Але неподалік нас є медичний підрозділ Правого сектора. Якщо маємо потребу, телефонуємо до них, і вони приїжджають. Вони, до речі, їздять на всі виклики - і до військових, і до цивільного населення. - Як живеться і воюється вашим землякам із Дрогобича і зі Сокальського району на Львівщині? - Обидва живі-здорові. Той, що зі Сокальщини, на сусідній позиції, і ми бачимося нечасто. А мій земляк із Дрогобича - Микола Михайлович - теж чується загалом добре. Микола Михайлович, як я вже казав, значно старший за мене, він уже передпенсійного віку. Від першого дня він був на Майдані. Потім поїхав за кордон на заробітки, але коли почалася війна, сказав, що мусить захищати свою державу, і повернувся в Україну, записався добровольцем і тепер тут. Ми з ним часто спілкуємося про життя. - Андрію, на війні, звичайно, не до сміху чи веселощів, але все ж чи були за цей час якісь веселі випадки, які вам запам''яталися? - Був один випадок, над яким ми щиро посміялися. Ситуація така. Троє осіб спілкуються через радіозв''язок. Перший співрозмовник каже: "Відколи я тут, мені весь час сниться війна. А минулої ночі раптом приснилися олені. Що б це означало?" Другий співрозмовник радить йому: "Швиденько телефонуй додому дружині". Перший запитує: "Для чого?" Тим часом третій співрозмовник запитує: "А олені були з рогами?" Перший йому відповідає: "Так, із великими!" Усі починають голосно сміятися, і до першого нарешті доходить іронія ситуації.

"Зараз на фронті воює багато львівських активістів УП "Єдність". Ніхто не ховався від мобілізації, не скиглив, не переконував колег що він не може чи не хоче. Більшість пішла добровольцями. Серед них і Андрій Козицький біля Донецького аеропорту, і Максим Мартин під Маріуполем. Багато наших активістів зараз під Щастя. Нікому з них не легко.

Наостанок лише б хотілося, ще раз переглянути відео з тв каналу ТСН Найгарячішою точкою АТО у маріупольському гарнізоні сьогодні було селище Чермалик " за посиланням - https://www.youtube.com/watch?v=AaPy9q85nvI&feature=youtu.be там є і наші люди...", - прокоментував голова осередку УП "Єдність" Франківського району м. Львова Олег Пилипенко P.S. Бережи їх усіх, Господи!

Зображення