Кожна сторінка її життя - гранульована

Літературних редакторів в українській пресі вистачає, але людей із українським мисленням у журналістиці не так вже й багато, особливо морально стійких авторитетних та принципових.
Українська асоціація письменників Західного регіону (УАПЗР) – чи не найпотужніша і найдієвіша творча організація (керівник Елла Красноступ), яка проводить літературні зустрічі, мистецькі акції та вечори, різного роду презентації. У нашій організації є член Спілки журналістів України Романія Данилюк. Народилася у Бориславі на Львівщині, в улюбленому місті великого класика української літератури Івана Франка. Батько Романії Данилюк пропав безвісти під час Другої світової війни, мама померла, коли їй було десять років, далі життя дівчини продовжувалось у дитячому будинку на Жидачівщині (Львівщина). Романія прокладала свій шлях мудрістю і творчістю. Очевидно ті якості дуже важливі для досягнення мети кожної людини, тому після закінчення школи, за талант добре писати про життя дітей з дитячого будинку та вірші, її взяли на роботу у Жидачівську районну газету «Радянський шлях». Згодом – студентське журналістське життя, робота в багатотиражних та рекламних газетах, видавництвах.. Сьогодні працює у Всеукраїнському часописі «Благовіст».
Моє перше знайомство з цією жінкою – вражаюче. Розмовляючи, у неї світилися очі добрим зрозумілим поглядом, вірніше, глибинною мудрістю. Якийсь незрозумілий таємний контакт притягував, відразу хотілося дізнатись більше про цю жінку. Ми обмінялися телефонами. Наступна зустріч відбулася в Жовкві на літературному вечорі. Романія Володимирівна висловлювалось конкретно, повчально і зрозуміло. Ціна її слова для початківців та аматорів пера – була високою, тому що жінка говорила не за станом душі, а з погляду професійності.
У 2011 році у видавництві «Плай» вийшла перша збірка журналістки «Промені любові». Літературна публіцистика, нариси, спогади, сатиричні замальовки та оповідання – ось що можна прочитати у збірці «Промені любові». Із великим захопленням перечитую спогади про Ірину Вільде, в яких Романія описує і своє дитинство, і студентські роки. Але на мій погляд, неперевершеними і повчальними є життєві історії «Постіть мені, мамо, простіть», «Буханець хліба», «Незгасне полум’я любові». Особливо значущими є теплі стосунки між людьми та пробудження любові в їх душах.
Читаю сатиричні замальовки, пригадуючи, який влучний і актуальний гумор має Романія Данилюк, коли розповідає гуморески на літературних вечорах. Така особлива жінка, з нелегкою але цікавою долею…
Гортаю сторінки життя людини і розумію, що кожний листочок має рамки чи окреслення, тобто великі напрацювання над собою, над своєю творчістю, літературним доробком інших людей. Романія Данилюк – трудоголік, з-під її пера вийшло багато рецензій на твори як відомих, так і початкуючих поетів та письменників України. Але вона ніколи не гонилася за великими грошима, зрештою, й не жаліється на їх не достаток. Так просто і зрозуміло пише про своє нелегке студентське життя. «Жила я на одну стипендію і не мала можливості купити собі тепле пальто. Ходила на лекції в легкому демісезонному плащику і мерзла». Ні, вона не жаліється, а робить плавний легкий перехід до розповіді про співжиття з Іриною Вільде, про те як та подарувала Романії гарне, кофейного кольору пальто, чим підкреслює невимовну вдячність за допомогу їй, сироті. Адже відома українська письменниця Дарина Полотнюк (Ірина Вільде), яку ЮНЕСКО внесло до списку знаменитих людей ХХ століття, взяла Романію Данилюк під свою опіку. У нарисі про письменницю вона відкриває невідомі деталі їхнього спільного життя. «Пам’ятаю як ми збиралися зустрічати 1962 рік. Напередодні ввечері Дарія Дмитрівна попросила мене принести з підвалу картоплю. «Будемо її пекти, а потім відвеземо до спілки письменників». – сказала. Ми спекли картоплю в духовці, натерли часником і виклали у велику каструлю. У меншу набрали квашеної капусти з яблуками і калиною. Все обгорнули ліжником і поклали на санки. Потім потягнули їх вулицею Кривоноса до вулиці Чернишевського , через центр до Спілки письменників. У Спілці Роман Іваничук сказав: «О, наша нанашка прийшла», - так називали Ірину Вільде письменники. На столах стояли різні наїдки, але картопля печена і квашена капуста зникли найшвидше».
Щоденно Романія Данилюк починає день з молитви за Україну, і за свій народ. Можна б було в це не повірити, але потрібно переглянути фотографії на яких Романія Данилюк у далекому минулому зображена у гарному вишиваному вбранні, і це в той час, коли за такий одяг можна було потрапити до в’язниці.
У своїй першій збірці подані вірші-молитви, в яких письменниця просить українців підтримувати свої традиції, відзначати національні свята, йти по життю з добром, з вірою в Бога, докладаючи всіх зусиль, щоб Незалежність України не була втраченою.
На превеликий жаль, сьогодні знаю не так багато людей, які хочуть почерпнути з життя інших чогось вартісного, як це зробила Романія Данилюк, отримавши від відомої письменниці великий урок людяності та правдивості. Сьогодні молодь здебільшого вважає, що минуле покоління було закомплексованим, і тому не потрібно ідентифікувати їхні моральні якості, а люди середнього віку так зациклені на матеріальному збагаченні, що радше загризуть своєю заздрістю добру людину аніж віддадуть їй належну оцінку і шану. Це явна річ – неправильно, тому Романія Данилюк всіляко намагається продукувати якісний творчий продукт у часописі «Благовіст». Вона сама пише повчальні історії, нариси чи дописи аби вони могли вплинути на розвиток творчого потенціалу та духовності українців.
«Збережи мій Боже, Україну! – з таким життєвим кредо іде по життю журналістка Романія Данилюк

Галина ФЕСЮК,
член Української асоціації письменників

[current-page:title]
Зображення
Коментарі