Увага! Сайт не рекламує жодних кандидатів у президенти чи політичні партії.
Уся реклама приходить від сeрвісу контекстної реклами.

"Ступати слідами Зореслава" або нагородження о.Климентія Стасіва, ЧСВВ премією Зореслава.

26 грудня 2019 року в м. Ужгороді, напередодні Нового року та Різдва Христового, відбулося нагородження лауреатів престижної Всеукраїнської літературної премії імені Зореслава. Цьогорічним лауреатом став чернець Чину Святого Василія Великого, ієромонах о.Климентій Стасів за книгу «Чернеча офіра Христові й Вітчизні». Знаково, що о. Севастіян Сабол (псевдо Зореслав) був теж василіянином, а ще талановитим поетом і визначним релігійним та громадським діячем. «Ця премія наче від рідної людини, дуже мені близької,  людини, що була і залишається ідеалом служіння слову не тільки на літературній ниві, але й в царині служіння Богові й людям», - сказав о. Климентій. Про письменницьке покликання і його реалізацію, про служіння літературі та про лауреатство з о. Климентієм Стасівим, ЧСВВ, говорила Тетяна Боса.

- Вважається, що спілка письменників ‒ це професійний цех, який дає можливість для зросту і взаємозбагачення. Як Ви, духовна особа, почуваєтеся в літературному середовищі?

На це запитання, насправді дуже об’ємне і поліфонічне, спробую відповісти з кінця. Я завжди і в усьому почуваюся добре, бо на все дивлюся оптимістично. Адже у світі так багато добра, краси, чару і любові, що для іншого почуття немає в душі місця. Світ ні на чому не сходиться клином. І тому не треба драматизувати, хіба що письменникам у книгах або артистам в театрі. А іншим ‒ зась! Навіть в найгіршій ситуації є завжди надія. Важливо тільки побачити її. І це вже привід для радості.

Як почуваюся в літературному середовищі? Для мене літературний цех ‒ це така світлиця, в якій ніколи не згасає світло і не зупиняється праця, як не зупиняється биття людського серця. Тут зустрічаються людські світи з різними барвами, мелодіями, задумами і молитвами. Тут немає вихідних, відпусток, бо виношується і народжується слово, яке є справжньою насолодою, коли воно занотоване на папері чи звучить із високих сцен. Справжня радість ‒ це довершений задум, творча праця, яка лягає на сторінки книги.

Літературне середовище тільки надихає і збагачує, орієнтує і вчить. Без сумніву, спілка ‒ привілейоване місце, що збирає талановитих людей, які тонко відчувають, мудро реагують, глибоко думають, аналізують і тяжко працюють. Їм притаманне працелюбство, вони не можуть не писати. Письменницька праця має, без сумніву, духовний вимір і тому не створює потреби якихось компромісів.

- Чи можна стверджувати, що реалізація Божого дару – таланту – певною мірою обтяжує життя того, кому цей дар даровано?

Письменництво зобов’язує, але це зобов’язання – глибоко внутрішнє. Справді, письменники готові радше піти на муки чи навіть на смерть, ніж злукавити перед долею, яка їх обрала. Прикладів маємо безліч: вони писали на засланнях, в тюрмах, на революціях і війнах, їхнє слово завжди надихало маси людей, було світильником, вело їх й освітлювало шлях.

Письменники, йдучи за вишнім покликом, не можуть не передавати іншим те, що вони відчувають, думають чи розуміють з приводу важливих подій в суспільстві. «Як в нації вождя нема, то тоді вожді її ‒ поети», ‒ писав Євген Маланюк.

- Ви торкнулися теми відповідальності письменника за слово, дароване людям…

Справді, мої відчуття пов’язані з глибоким усвідомленням відповідальності за слово. Література завжди переживала виклики, на які письменники намагалися відповідати. Особливо це помітно тоді, коли література рятує людину від омани і відмовляється служити брехні й насильству. Вона має виховувати громадянина своєї батьківщини, а не космополіта, вносити в людське життя найшляхетніші почування, а не лайки, бруд, вседозволеність, мовляв, це круто, ми свобідні. Всяка література добра, якщо вона дбає про людину, її велич та духовність, щораз веде її до глибшого пізнання суті.

- Ви мате багато невідкладних обов’язків як душпастир. Як вдається поєднувати одне й інше?

Відповім на запитання запитанням: а чи маю я вибір? Триб мого життя в сенсі часу мало чим відрізняться від життя тих письменників, які змушені заробляти на хліб поза літературою. Я особисто спілкуюся з багатьма письменниками, багато вчуся, на багатьох з них рівняюся, бо те, що вони роблять, ‒ це справді незвичайний людський подвиг. Крім того, беру участь у різних духовних і культурних заходах, подіях. Власне, ці та інші фактори мають на мене значний вплив, поштовхують до ще більшої праці, нових ідей, задумів. Тому вражень, натхнення, матеріалу справді не бракує. Найчастіше на заваді цьому стоїть брак часу. Його катастрофічно не вистачає, а інколи ‒ сил.

Я не живу в якомусь ізольованому від людей світі, хоча монастир – місце, обнесене високими мурами. Але це аж ніяк не заважає служити людям. Кожного дня бачу їх, спілкуюся з ними, молюся, розумію і підтримую. Тож картина людського життя переді мною повністю розгорнута. Часом вона святкова, інколи ‒ фатальна і плачевна. Та що поробиш, все це належить до життя…

- Але якщо час все ж знаходиться, як Вам пишеться?

Залежить що, бо є твори складніші, є й простіші. Часом є натхнення, інколи ‒ втома. Є обов’язок, але є й потреба. Тому все залежить…

Чи це папір та олівець, чи клавіатура й монітор – робота над текстом вимагає великої віддачі та ретельності. У кожного письменника є своя лабораторія. Для мене одним зі зразків у літературі є Іван Франко. Його вимогливість до своїх творів ми можемо побачити принаймні в листуванні з М.Грушевським, де він пише, що уже два рази зробив коректуру, а чи робити третій? Це виявляє велику працю над текстом. Письменницькими коридорами ходить такий іронічний закид: «Що ж ти за письменник, коли в тебе на тій самій сторінці повторюються ті самі слова». Якщо генії так працювали над творами, то нам залишається це як норма, обов’язок. Іншого не дано.

Справжній текст ‒ як справжня молитва. Коли людина не вкладає душу, творить на рівні традиції, наслідування чи заявки перед іншими, але не з потреби і глибокого усвідомлення перед Всевишнім, то кого вона піднесе вгору, кому відчинить небо, для кого стане одкровенням? Такий текст не те що читати, але й брати до рук не треба.

- Наприкінці 2019 року Ви отримали престижну Всеукраїнську літературну премію імені Зореслава і це не перша Ваша письменницька нагорода.

Гадаю, справа не у кількості літературних премій, але вони все ж вписуються як важливі події в моєму житті, з одного боку, надихають, а з іншого, ‒ зобов’язують гідно нести знамена з іменами тих визначних постатей упродовж всього життя. Але премія імені Зореслава для мене особливо дорога, бо це нагорода від василіянина, який стоїть на високому п’єдесталі українського літературного та духовного П’ємонту. Хочу нагадати, що

о. Севастіян Сабол (псевдо Зореслав) це чернець-священик Чину Святого Василія Великого, релігійний та культурно-освітній діяч, вчений теолог, капелан Карпатської Січі, але ще й талановитий поет та великий патріот свого народу. «…Та ти, страдальна Україно-Мати, / Хоч знищена важким смертельним боєм, / Не розпачай в терпінні, а кріпися…». Тож Закарпатська організація Національної спілки письменників України та  народний депутат України 5-го і 6-го скликань, письменник та меценат Станіслав Аржевітін і заснували цю премію для вшанування та збереження пам'яті про Зореслава. Як записано в Положенні про премію, «ця премія присуджується за визначні твори в галузі прози та поезії, які утверджують національні духовні цінності українського народу, пропагують славні сторінки його історії, відстоюють національну ідею».

- Яка особливість цьогорічної премії?

О, цих особливостей чимало. Цього року Срібна земля і вся Україна відзначали 80-річчя проголошення Карпатської України, а також 110-у річницю від дня народження Зореслава та 10-у річницю заснування премії. Крім цього, нагороджували лауреатів в Закарпатському обласному краєзнавчому музеї імені Тиводара Легоцького, який міститься у стінах Ужгородського замку. Саме там, у каплиці замку, в якій колись молився і служив Зореслав, будучи духівником семінарії, вперше проводили відзначення лауреатів. Можливо те, що я духовна особа, і якось вплинуло на прийняття такого рішення. Здавалося, отець Севастіян Сабол був присутній серед нас і щедро благословляв своїх невтомних і талановитих земляків-закарпатців, що так багато трудяться в царині культури, наслідуючи його любов до Бога і рідної землі.

Хто цього року, крім Вас, отримав диплом лауреата?

26 грудня був також нагороджений поет Іван Козак з містечка Перечин за поетичну збірку «На росяних отавах». Слід зазначити, що з часу заснування премії її лауреатами стали відомі українські та зарубіжні україномовні письменники, літературознавці. Це, зокрема, шевченківські лауреати Дмитро Кремінь і Мирослав Дочинець, інші добре знані майстри слова: Василь Густі, Лідія Повх, Дмитро Кишеля. Петро Ходанич, Іван Корсак, українські письменники з Словаччини Іван Яцканин та Йосиф Збіглей. Тож я добре усвідомлюю, що ступати слідами Зореслава, бути в колі цих талановитих творців української літератури, є для мене великою честю, але й настільки ж великим викликом та відповідальністю. Чернеча офіра Христові й Вітчизні мусить тривати.

Дякую, отче Климентію.

 

Зображення
Коментарі